Афіша подій

У виставі присутні постріли та запах цигарок! 
Гедда — це донька генерала не лише за паспортом. Вона сформована військовою дисципліною, естетикою форми, суворим уявленням про честь, владу і зовнішній блиск. Вона виросла в атмосфері: контролю і підпорядкування, але не емоційної близькості, високих стандартів, але не любові до життя, вишколеної репутації, але не щирості.

Цей батьківський авторитет перетворив її на жінку, яка вважає прояви слабкості (емоційність, залежність, потребу в ніжності) — майже ганебними. Вона хоче домінувати, але не через любов, а через владу. Бо так навчив тато — не словами, а мовчазною присутністю.

Після смерті свого батька, генерала Ґаблера, Гедда Ґаблер виходить заміж за Йорґена Тесмана — доброго, нудного і, що найстрашніше, амбітного в своїй дріб’язковості вченого. Він щиро сподівається отримати професорське крісло і будувати кар’єру в сфері, яка цікавить лише таких самих Тесманів. Гедда ж від цього всього хоче лише одне — втекти. Але, як годиться в добрій трагедії, втекти можна тільки всередину себе. А там — ще гірше.

У їхнє життя раптово вривається Ейлерт Льовборґ — колишній коханий Гедди, талановитий, бунтівний, знищений алкоголем і своїм характером. З’являється зі своєю «великим твором», майже біблією нової думки. Це єдиний чоловік, який хоч трохи хвилює її душу.

Але Гедда — не про любов. Вона — про владу. І коли вона не може контролювати своє життя, вона починає контролювати чуже. Як бог, як драматург, як злий режисер чужих доль. Вона провокує Льовборґа на самознищення, спалює його рукопис (бо “так красиво — горіти”), штовхає його до смерті, але з вимогою, щоб та смерть була естетичною.

Звісно, все йде не за сценарієм. Льовборґ вмирає — але випадково, банально, неславно. А Гедда втрачає останнє: ілюзію контролю. Вона більше не гравець. Вона фігура на шахівниці, де грають інші.

І коли нова реальність — сірий шантаж, обивательське зло в особі судді Бракка — вимагає від неї жити, вона обирає вийти. З грюкотом дверей. Як Нора? Ні. Це не втеча. Це — прощальний постріл у порожнечу. Ібсен пише про жінку, але насправді — про людську душу, яка задихається не від браку повітря, а від браку сенсу. Це трагедія того, хто хоче бути богом, маючи лише сірі інструменти буденності.

Гедда — не просто жінка. Вона — символ покоління, що виросло на авторитетах, ієрархіях, шаблонах. Вона мріє про рух, зміну, красу — але не має власної мови для свободи. Вона наче й хоче жити по-новому, але щоразу тягне за собою старі сценарії: контроль, фальшивий блиск, репутацію. Вона вийшла з дому генерала — як ми вийшли з імперії — але двері за собою до кінця не зачинила.