Афіша подій

Наша вистава переносить глядача в позачасовий простір, де ми зустрічаємось з поколінням, яке родом з радянського союзу.

У класичній версії Ібсена, Геда — жінка, що застрягла між прагненням до свободи й соціальними обмеженнями.

Режисерська інтерпретація переводить історію в контекст пострадянської країни, де батько Гедди Ґаблер — радянський генерал. Героїня уособлює не просто жінку з вищого світу, а дитину диктатора, вирощену в атмосфері ідеології, контролю і страху. Це змінює сенсове поле всього твору.

Батько Геди, який у п’єсі фізично відсутній, присутній у вигляді портрета й її внутрішньої залежності від його цінностей. У контексті радянської історії — це типовий образ авторитарного батька-держави: дисципліна, порядок, обов’язок, контроль. Вона успадкувала не тільки зовнішні форми — холодність, елегантність, стриманість — але й глибинну несвободу, пригнічені емоції і страх перед індивідуальністю.

У цій версії Геда — це уособлення покоління, яке вийшло з тоталітарного минулого, але не змогло повністю його подолати. Її паралізують можливості сучасного світу: вибір, свобода, власна ідентичність. Вона не вміє нею користуватися. Як і багато хто, вона відчуває втому від свободи, яка насправді — лише тінь, бо всередині вкорінився «внутрішній генерал».
Як і в постколоніальних суспільствах, у покоління Геди присутній синдром внутрішньої колонізації: коли зовнішні кайдани зникли, але внутрішні установки — на покору, страх, контроль — залишилися. Вона не може бути чесною з собою. Її роздратування, цинізм, маніпуляції — це наслідки непрожитої травми.